А Діти, якщо Ви ще в милостивому невіданні - це такі Чужі, які тільки прикидаються дітьми... А самі так і чекають, коли ви оступитеся, і - давай мочити...) Це ж не діти, це є индиги якісь а ви кажете не зловживати речовинами.
Ніщо не віщувало, все буденно і стандатрово в припадку збиралися на прогулянку. Останніми судорожними рухами, через покладені 30 хвилин зборів, натягуючи чоботи на меншу дочку, речитативом вихопилося мимовільне щось типу \"ох-діти-колись ви-вже-підростете-і-будете-одягатися самі?!\"
Ну хто мене тягнув за язик?? Слово, проте, ні для кого не секрет, що не горобець. Ну і через пару секунд роздумів слід монолог моєї середньої, без пари місяців шестирічки, ненав'язливо запрошує до діалогу, таким полузадучивім тоном, в стилі \"тихо сам з собою я веду бесіду\":
- Мам, а коли ти думала, що в тебе будемо ми з Риной, ти ж знала, що ми будемо маленькі... От коли Риночка народилася, ти ж знала, що вона не зможе сама нічого робити спочатку, одягатися. Навіщо тоді ти її народила? І мене? ... Але ти ж сама захотіла... Так, мам??
не буду описувати всій промелькнувшей перед очима життя бурі думок/емоцій/почуттів, в мені, як в космосі, минула година, а на Землі - кілька секунд)
- Ну звичайно, знала, доню! Це ж я жартома... І просто іноді я втомлююся...
- Але ти ж розуміла, що треба буде за нас спочатку все робити, треба буде нам допомагати. Та ти спочатку нас має навчити. Адже ми не можемо відразу все самі робити. Ми ж не вміємо. І ти це питання-затвердження повторився кілька разів, як мантра адже сама захотіла нас народити..?!
- Звичайно, доню, хотіла! І я вас дуже люблю, навіть коли втомлююся)
- Ну тоді не кажи так більше...!
Хотіла? Отримуй! Бо нєфіг бурчати і скаржитися, якщо грибом позначилася з доброї волі) Урок засвоїла - тепер я стоїк