Місце дії - Казань (та й неважливо, в принципі, будь місто), один з великих ковзанок міста. Ми з чоловіком вже накаталися, заходимо в гардероб, переодягатися.
- Ааааа, - на лавці ридає чоловік років чотирьох. Поруч сердита мама, насупившаяся сестра і тато з терплячим поглядом.
- Давай тобі інші ковзани візьмемо. Що з цими не так? - бурчить на сина мама.
- Ааааааа.....
Поруч сестра років 11ті зрушує брови.
- Ти будеш кататися чи як? - мама сердиться.
- Ааааааа.....
- Ти підеш на ковзанку? - мамині хмари згущуються.
- Ааааааа.....
Тато відкриває рот. «Ну, - думаю, - зараз або моралі в хід підуть, або погрози типу «Через все місто сюди їхали, а ти.....більше не підемо, значить, ніколи на каток.»
А тато спокійним упевненим басом видає: «Нееее, ну я тоді теж не піду кататися, якщо Іллюша не хоче.»
-Аааааа...., - Іллюша зменшив гучність.
- Илюш, підемо просто погуляємо, а?
Мама щось бурчить татові, і той видає геніальну фразу: «НУ ХТО Ж ЗНАВ, ЩО ІЛЛЮШІ ТАК ПОГАНО БУДЕ».
Я потім весь вечір цю фразу чоловікові згадувала, вона стала таким крилатим виразом в нашій родині.
Ні, щоб там розсердитися, пустити в хід доросле занудство, упертість «Ні, ти підеш, сам же сюди просився» Ну як там зазвичай буває. А тут!!! Така проста і геніальна фраза. Супер! Синові дуже пощастило з татом, думаю. Якщо б мами не було поруч, я б точно йому сказала чого-небудь хороше (правда, потрібно це йому було б?
)) )Ось так ось частіше б засовувати наші дорослі амбіції і влазити в шкуру власної дитини. І світ здасться простіше!